Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття). У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі францисканців. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Над річкою Удай стоїть старенька селянська хата, де поет з'явився на світ. У ній розташований сільський музей Симоненка. Василь Симоненко Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки. Спочатку навчався у Біївській початковій школі. П'ять класів закінчив у Біївцях, а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинці, до яких доводилось йти 9 км в один бік. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях із золотою медаллю в 1952 році вступив на факультет журналістики Київського університету. Водночас із Симоненком навчалися Юрій Мушкетик, Микола Сом, Валерій Шевчук, Борис Олійник. Тут він багато пише віршів, стає членом літературної студії. Після закінчення факультету журналістики (1957) працював в обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» (очолив відділ пропаганди), пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» в Черкаській області. Тут Василь Симоненко зустрів свою майбутню дружину Люсю. Пам'ятник у Черкасах Ювілейна монета 1962 року разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до міської ради). Влітку 1962 поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Шевченка (Сміла). На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. З весни 1963 хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню — обласний ліксанупр (мав таке право як журналіст). Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер у ніч проти 14 грудня.

Бібліотека

Понад 12 років 16 листопада світ святкує Міжнародний день толерантності. Цей День був проголошений Декларацією принципів толерантності, затвердженою у 1995 році на 28 Генеральній конференції ЮНЕСКО.

Толерантна людина – це особистість, якій притаманні моральні, духовні цінності та якості. Як писав Олександр Довженко : «…людина повинна бути Людиною…». Цей вислів вказує, що кожен з нас повинен задуматися над своїм ставленням до інших, вміти правильно підтримати один одного, поважати людей, прислуховуватися до інших думок, поглядів. Заклик толерантності – твори добро! Кожен з нас повинен вірити і творити добро, зробити те, що інші вважають неможливим, подати гідний приклад оточуючим, зробити щось таке, що принесе користь. Хочеться порадити студентам коледжу, що для досягнення успіху у власному житті, уникнення різного роду конфліктів, кожному доцільно сформувати у собі толерантність як рису характеру. Для цього необхідно:

• бути готовими до того, що всі люди різні – не кращі й не гірші, а просто різні;

• навчитися сприймати людей такими, якими вони є;

• поважати людину як особистість та цінувати її думки, почуття;

• зберігати «власне обличчя»;

• знайти себе;

• за будь-яких обставин залишатися собою.

Отож, будьте толерантними! Спілкуйтеся культурно з оточуючими, допомагайте рідним та чужим людям, підтримуйте людей і в горі і в радості, поважайте, шануйте і передавайте з покоління в покоління звичаї , традиції і навички нашого народу! Пам’ятай одне! Якщо ви почнете з себе і весь ваш життєвий шлях наповниться посмішкою , яскравим сонцем над головою , щирими враженнями, хорошими відгуками від оточуючих, то і життя не пройде марно, ви з гідністю зможете себе називати Людиною!

То ж запрошуємо завітати до читального залу бібліотеки на виставку присвячену Міжнародному дню толерантності.

День визволення України від нацистських загарбників — свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України. В ході Німецько-радянської війни (1941—1945) саме на території України відбулися ключові битви за визволення Європи від нацизму. У ході вигнання нацистських окупантів з України силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, протягом січня 1943 — жовтня 1944 було проведено низку наступальних операцій. Завершилося вигнання нацистських окупантів з України повним витісненням угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося в результаті здійснення радянськими з'єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції. 27 жовтня 1944 року було звільнено Ужгород, 28 жовтня радянські війська вийшли на сучасний кордон України. До цієї події бібліотека коледжу оформила книжкову виставку.